| Also sprach Zarathustra. Ein Buch für Alle und Keinen Friedrich Wilhelm Nietzsche (1885) | |||
| Downloading books is available only for authorized users | |||
| Downloading books is available only for authorized users | |||
| Так казав Заратустра. Книжка для всіх і ні для кого | Also sprach Zarathustra. Ein Buch für Alle und Keinen | ||
| 1 | 1 | ||
| Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм і самотністю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося його серце, і якось він прокинувся на зорі, став перед сонцем і сказав йому: — О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити? Десять років устаєш ти над моєю печерою. Та якби не я і не мої орел та змія, тобі набридло б і світло твоє, і шлях твій. Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе. Поглянь! Я переповнився мудрістю, мов бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, які тяглися б до мене. Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зрадіють своїй глупоті, а бідні — своєму багатству. Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли заходиш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило! Як і ти, я повинен зайти, загинути, як кажуть про це люди, до яких я хочу спуститися. То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядаєш без заздрощів навіть найбільше щастя! Благослови повний по вінця келих, щоб волога золотом потекла з нього й понесла по всіх усюдах відблиск твоєї радості! Поглянь! Цей келих прагне спорожніти, а Заратустра хоче знову стати людиною. Так почалася загибель Заратустри. | Als Zarathustra dreissig Jahr alt war, verliess er seine Heimat und den See seiner Heimat und ging in das Gebirge. Hier genoss er seines Geistes und seiner Einsamkeit und wurde dessen zehn Jahr nicht müde. Endlich aber verwandelte sich sein Herz,—und eines Morgens stand er mit der Morgenröthe auf, trat vor die Sonne hin und sprach zu ihr also: „Du grosses Gestirn! Was wäre dein Glück, wenn du nicht Die hättest, welchen du leuchtest! Zehn Jahre kamst du hier herauf zu meiner Höhle: du würdest deines Lichtes und dieses Weges satt geworden sein, ohne mich, meinen Adler und meine Schlange. Aber wir warteten deiner an jedem Morgen, nahmen dir deinen Überfluss ab und segneten dich dafür. Siehe! Ich bin meiner Weisheit überdrüssig, wie die Biene, die des Honigs zu viel gesammelt hat, ich bedarf der Hände, die sich ausstrecken. Ich möchte verschenken und austheilen, bis die Weisen unter den Menschen wieder einmal ihrer Thorheit und die Armen einmal ihres Reichthums froh geworden sind. Dazu muss ich in die Tiefe steigen: wie du des Abends thust, wenn du hinter das Meer gehst und noch der Unterwelt Licht bringst, du überreiches Gestirn! Ich muss, gleich dir, untergehen, wie die Menschen es nennen, zu denen ich hinab will. So segne mich denn, du ruhiges Auge, das ohne Neid auch ein allzugrosses Glück sehen kann! Segne den Becher, welcher überfliessen will, dass das Wasser golden aus ihm fliesse und überallhin den Abglanz deiner Wonne trage! Siehe! Dieser Becher will wieder leer werden, und Zarathustra will wieder Mensch werden.“ —Also begann Zarathustra’s Untergang. | ||
| Next chapter | |||